візник знав докладно, коли стежа буде переходити попри місце нашого перевозу. За перевіз заплатили ми 15.000 рублів у гривнях.
Опинившися на другім березі, зайшли ми в корчі, а потім у ліс, засвітили свічку, зорієнтувалися при помочі карти і бусолі, де лежить найближча місцевість і пішли в тім напрямку. Незабаром наткнулися ми на кабель полевого телєфону і пішли здовж нього в надії, що він заведе нас до якоїсь румунської команди. Врешті, зачинало вже дніти, як ми дійшли до перших хат села, викликали якогось цивільного мешканця, і спитали, де є найближча румунська команда. Він показав нам на місцевий монастир. Ми пішли дальше. Подорозі стрінув нас якийсь румунський вояк, що йшов з двома жінками. Побачивши нас, він дуже перестрашився і запитав нас по румунськи, що ми за одні і куди йдемо. Ми сказали, що ми анґлійські старшини і йдемо до команданта. Він запитав нас про наші папери, ми помацалися по кишенях і він тим задоволився, сказав „айда“ і пішов собі з жінками дальше.
Сірів вже ранок, як ми прийшли під монастир. Монахи саме виходили з церкви зі свого раннього Богослуження. Ми спитали в них про команду і вони спрямували нас до недалекого будинку. Ми пішли туди і нагло знайшлися якби в середині якоїсь артилєрійської касарні. Все спочивало ще у глибокім сні. Не видно було ніяких стійок ні ніякого іншого живого сотворіння. Стайні, в яких стояли артилєрійські коні, були без варт. Ми бачили вкопані гармати, спрямовані на Дністер. Такого недбальства я ще ніколи не бачив; кількома ручними ґранатами можна було заскочити і розгромити цілу залогу. І це була найближча станиця до большевицької границі.
Після деяких пошукувань і розпитувань знайшли ми
