до відкритого „бунту“, селяни розбивали монопольки, дарма що перед цим справник усовіщував їх, що це „незаконний акт“, насилля над казною й чужим добром.
У випадках одвертого повстання під кінець року селяни боролися вже всіма способами — підпалами економії, поміщицьких осель, не зважаючи на козачі загони, арешти та „усовіщування“ справників, попів і посередників.
Разом із цим під'юджувані темним елементом та провокацією поліції селяни готувалися до руйнування єврейських крамниць та добра, не виділяючи єврея орендаря-кулака з маси єврейської бідноти (с. Муровані Курилівці). У такому разі влада поводилася двозначно: з одного боку дуже приємно було потурати несвідомій частині селянства, підтримуючи його думку про якусь-то суцільну єврейську експлоатацію; з другого боку це було небезпечно, бо з дозволом грабувати євреїв якось не в'язалася заборона селянам займати поміщиків, бо ж єврейське добро все таки було „священим недоторканим правом власности“.
Проте в донесеннях губернаторові про характер та причини заворушень справники часто люблять покликатися на особливу ролю негласних орендарів євреїв, що експлоатують селян. Справді ж і поміщик і кожний орендар — не єврей тільки, працювали що до визиску селян цілком солідарно й однаково.
Иноді напади на євреїв можна було пояснити чисто „технічними“ обставинами справи: російський поміщик-генерал або князь та польський пан вважав за краще не „марати рук“ безпосереднім визиском селян, жив у великому центрі, де витрачав, та прогулював нажиті з селян гроші. Він роками жив за кордоном, а як жив у маєтку, то дуже мало стикався безпосередньо з селянами. Розпоряджався він маєтком через економію й свою челядь, переважно орендаря, що відповідав за стан маєтку та постачав йому гроші. Цим орендарем (нишком, щоб обійти царський закон) часто бував єврей, тому й недивно, що на нього все звалювали. Справедливо ж він часто був тільки розпорядливим, ретельним прикажчиком у пана чи росіянки „безпорадної“ графіні (напр. графіня Іґнат'єва та директор маєтку її — Городокського заводу Фішман).
Ми вже зауважували, що поліція вдавалася иноді в слушних випадках до провокації проти євреїв. Ми бачимо, що поміщики, реагуючи на заворушення, вдавалися до такої ж методи затушовування своєї особистої ролі. Однак загалом поміщики, відповідаючи на запитання центру або як збиралися з почину губернатора на „з'їзди сільсько-господарських товариств“ (Проскурівське, приміром) з метою з'ясувати причини аграрного руху, то підкреслювали чисто політичні причини руху. Вони в один голос доводили, що ніби думати, що цей рух повстав на чисто економічному ґрунті, аж ніяк не можна; поміщики мовляв дуже гарно поводяться зі своїми селянами й наймитами; селяни мають з економій цілком достатній побічний заробіток, ціни ж на робочі руки регулюються на сільсько-господарчому ринку праці завжди стихійно, залежно від взаємовідносин між попитом та пропозицією, і встановлювати їх „штучно“ селяни аж ніяк не можуть. Розміри оплати робочих рук, особливо підлітків, поміщики показували несправжні, а прибільшені; замовчували також всю ту складну систему, через яку грошовий зарібок іще зменшувався; ні слова за неправильні розрахунки, за недодержування умов, за страшенно
