мені не тільки як посланцеві від Еліка, не тільки як „сіямані“. Бо „сіямані“, німців, тепер дуже люблять на Самоа і німецьких колоніяльних часів не називають на островах инакше, як „добрими часами“. Навіть стара австралійська місис, хазяйка готелю, не говорить инакше.
Соолевао, поруч мене, плани складає: він дасть мені в свому селі гарний новий будинок, щойно закінчений. Що-правда, це лише відкритий тубільний будинок, але його можна цілком замкнути цинівками, якщо я боюсь вечірнього повітря. Я мушу дістати справжнє ліжко, з сіткою від москітів, письмений стіл і два крісла, хоча б довелось зволокти меблю з усієї округи, доннерветтер! Я мушу мати нафтову лямпу. Хоч воно й заборонено, я матиму що-вечора пиво, не те звичайне, що його варять канаки, а гарне, від німецького купця. А от ще тут недалечко є сіямані, вони вертаються тепер помалу на Самоа. В найближчому селі, куди ми їдемо, живе один німець, а в другому ще один, а що б так проїздом сказав я їм на добридень…
Еге, дуже радо, ми спинимо авто в обидвох селах.
104
