ках і солом'яний капелюх, — усе за копру. Коли я в розмові з крамарем, русявою, синьоокою людиною, сказав, що я з Відня, він вигукнув: „Kruzitiirken!“ — і покликав свою пухку жінку, що, як і він, походить з Грацу. Зав'язується братерська дружня розмова по-австрійськи, і я мушу скуштувати стиглих сливок. Я другий австрієць, що за всі одинадцять років з'явився в цьому богом забутому селі, і за п'ять хвилин мене вже любить увесь дім, навіть їхній собака, якась мішанина вівчарки, дакля і бернардина, що його вони кличуть Вальдль.
— Ну, — питаю я, — як живеться вам на Самоа, пане Г.?
Він вибухає:
— Жахливо! — каже. — Жахливо! Адже ви й сами бачите, хіба це люди? Хіба це раса?
Я дивуюся, бо всі на Самоа, кому б я не завдав цього запитання, були задоволені й щасливі і не могли нахвалитися цієї країни. Ще отой з гачкуватим хрестом у попередньому селі все вихваляв, навіть ново-зеляндське управління колонії, що, каже він, явно сприяє німцям і радується, коли німці-самоанці вертаються й знову замешкують на плантаціях, звідки їх вигнано підчас війни…
Але мій грецький земляк не з тих. Він ненавидить Самоа; він мріє про те, щоб
107
