ніколи знову не бачити ні кокосового горіха, ні квітки гібіска, ні хлібного овочу, ні шматка тапи, ні видовбаного дерев'яного пня, що на ньому барабанять, ні канака, ні в жодному разі новозеляндця! Це свиняча країна з нікчемним урядом.
Його дружина сидить при цьому, кидаючи на мене той австрійський погляд, що його мені легко перекласти:
— Не чіпайте його, хай туркоче!
Буркало! Єй-єй, справжнісінький австрійський буркало забився аж сюди на Самоа! Ах, як це все пригадує мені мою батьківщину! Я чую: тільки й цього мені тут бракувало. Тепер це Острів блаженних.
Я показую на ізумрудно-зелений і шафірово-блакитний лиман, що мигтить між пальмових пнів:
— Але ж, пане Г., хіба це не краса?
— Е, дурниці! — каже чоловік з Грацу. — От де краса, Йогелланд, у нас дома! Ось де зелень! Та й люди ходять у штанях, розумних, міцних шкіряних штанях!
Я аж за боки берусь. Справді бо якесь добре провидіння закинуло це австрійське буркало на Самоа хто й зна як, лише на те, щоб він нарешті перестав лаяти Австрію. Горе, коли б він вернувся! Аж лячно якось подумати, як він тоді говорив би про до-
108
