Ще нині, коли я це оповідаю, трясе мене лихоманка, і я не можу навіть ясно пригадати собі, що сталося потім. Я знаю, що тоді я виразно зрозумів лише дві речі: що не випадало якось не прийняти цієї чаші, так врочисто простягнутої на привітання, та що мені краще було б на місці вмерти, ніж це зробити. Я бачу, як я незґрабно і неймовірно вдаю, що млію, я чую свій голос, що по-німецьки й по-англійськи белькоче щось про велику задуху та мою втому… Я мушу зараз вертатися на корабель, кажу я, адже корабель відходить незабаром…
Я бачу страшного, мов привид, діда, що ставить каву на долівку й живенько подає наповнений ключевою водою посуд, щоб освіжити мене…
Та я й до вуст не беру цієї води.
Я бачу, як зразу хата пустіє, коло мене ще тільки Соолевао, із стурбованим і заклопотаним обличчям.
Певно, о, цілком певно, я невимовно скривдив тих добродушних людей, велику ганьбу заподіяв родині мого приятеля, цілому племені!
Я чую, як я умовляю Соолевао. Адже він мусить це зважити, кажу я, це ж неможливо, щоб я з рук прокаженого приймав напій!
114
