шофер сидить на справжній горі газет, скручених примірників сьогоднішнього „Гокітіка Таймс“. Коли ми їдемо через цю маєстатично-самотню країну, шофер зграбним акробатичним рухом викидає тут газету, там пакет на край дороги, де вони й лежать, поки їх адресат не забере, або спиняється віз перед маленькою хаткою в диких кущах — це, виявляється, поштова контора, а візник, мов цирковий атлет, перекидає мішки з пакунками й передає один із них, або стоїть цілком на самоті дерев'яний паль, заввишки так, щоб не вискочив на нього собака або кабан, на ньому прибита дошка, а на дошці стоїть три жбани, повні молока; шофер бере їх на віз і передає їх десь в иншому місці, в одному з тих більших сіл, зрідка порозкиданих по відкритих річних долинах, недалеко від морського берега. Бо океан тут недалеко, цілий день відчуваю я його дихання, хоч тільки зрідка вилискують його хвилі. А що мета моєї подорожи — славнозвісний льодовик, то я раз-у-раз гадаю собі, що тепер ми поїдемо вглиб, звільна підіймаючись. Та куди там! Одинока дорога звивається на підошві безмежно пошматованого гірського масиву, що тут опадає до моря, але не цілком; численні гірські потоки залили коло свого гирла врожайну рівнину.
