Раз-у-раз наближаємось до широкої й неглибокої ріки, що несеться з таємничої гірської долини, цілком заросла й неспоганена ніякою дорогою; далеко в долині мигають чудові гори, льодом і снігом вкриті, на багатьох з них не було ще людської ноги і, що діється в тих споконвічних лісах, — ніхто й не знає. Там, де ріка дуже широка, покладено дерев'яний міст; на звичайних струмках і малих потоках мостів нема, авто їде просто бродом. Вже кілька днів були дощі й нашому возові доводиться раз-ураз вельми уважно проїздити крізь рвучкі потоки, а в одному потоці, зрештою цілком незначному, ми так і застрягли й мусили вертатися назад на щойно залишений берег. Минають години, поки ми пускаємось у дальшу дорогу. Маорійський пастух, чепурно стилізований, мов ковбой, їде верхи за своєю чередою по дорозі, наближаючись до нас. Побачивши наше скрутне становище, весело зіскакує він з коня, лізе в ріку й помагає нашому шоферові, на самій середині рвучкої ріки, відкочувати найбільші камінці вниз. Обидва вони стоять вище пояса в холодній воді і впоринають цілком, щоб схопити камінь. Нарешті зважуємось на очайдушну штуку, і авто їде, хитаючись від незвичної їзди, далі у водою залиту й сумрачну глушину диких лісів.
