Жодний ліс на землі не може рівнятися з новозеляндським лісом, тим „кущем“, як вони його називають. Ми їдемо нині тільки узліссям цього величезного куща, там, де він межує з лугами й рівним узбережжям. Тільки слабо уторована дорога то тут, то там перетинає останній висунутий наперед остень найнижчого узгір'я, підіймаючись трішки вгору, щоб зараз таки знову спуститися вниз. А проте, навіть це крайнє узлісся виглядає вже як стіна майже непрохідної гущавини. Иноді відкривається раптом проспект; ми об'їздимо лісове озеро, що блищить під нами, або бачимо перед собою гірську галяву, за якою біліють гори. То тут, то там бачимо шматок викорчованого лісу, брутально спаленого на пні, або по-діловому вирубаного, коло самітного тартаку або кількох вкритих бляхою хат. А далі ліворуч і праворуч безмежна гущавина пралісу, що може бути страшний, сірий і брунатний і цілком темний, або раптом зеленіє листям і яскравими квітками. Тут в'ється повитиця над блискучим болотом, там, на просторі цілих миль, не видно ґрунту, вкритого безліччю різноманітних папоротників. Цей „кущ“ — справжній високий ліс з білої сосни, що просто, як свічка, жене вгору, і з дерев міро, з блискучим, мов міртовим, листям, і з новозеляндського
