важко якраз напроти, по той бік дороги, над проваллям Нууану, з його крутими стінами, вкритими плутаною гущавиною, чорно-зеленою деревиною, живо-зеленим папоротником і безліччю крикливо-яскравих квіток. Він сів. Його одяг — брудні полотняні черевики, парусинові штани, сорочка і грубий солом'яний місцевий капелюх. Тепер повернув він своє обличчя до мене. Це був смуглий, мов горіх, канак, так собі з сорок — п'ятдесят років, рябий і, видно, сліпий. Він розгорнув свій інструмент. Це була якась триструнна гітара, здається, з тих, що називаються укулеле. Почувши, що наближається авто, починав він співати повним, красивим голосом, скоріш барабанячи, ніж граючи на свому інструменті. Співав він тією чудесною полінезійською мовою, що її на голосівки багаті говірки на численних порозкиданих островах, такі схожі одна на одну. На мою думку, це не була навіть мелодія, а скоріш ритм. Вже з самого початку моє вражіння було таке, що цей сліпець не співає ліричної пісні, а виводить якийсь епос, довгу історію на акорди укулеле нанизуючи.
Я сидів тихесенько і не знав навіть, чи відомо сліпцеві, що я тут. Та він раз-у-раз повертав своє поважне й огидне обличчя до мене, не перериваючи своєї пісні й тоді,
15
