— Токепіріпірі, пігіпігі, таратіті!
— Пігойгой, какарікі, короатіто, тотокіпіо!
Так вони називаються, і так виглядають, і так співають — усе зразу.
Великий кущ західнього краю злегка підіймається від плаского узбережжя до високих гір, довго їх своїм серпанком закриваючи. Сную думки, довгі години сидячи в авто: коли ж будуть гори? Їздимо великими зигзагами по підгір'ю, а в гори не посуваємося. Перетинаємо гірські ріки з гучними назвами: Ваїтого, Ваторога, Матаїнуї. Вони ще цілком задихані від стрімкого спаду, ці молочно-білі льодовикові потоки, але ми зустрічаємо їх глибоко внизу, коло гирла. Три-чотири рази з лагідним захопленням милуюсь дзеркалом води, що вилискує на самотніх озерах. Перше має — трохи дивно! — еллінську назву: озеро Янте. (Вони вимовляють Аянті). Тут, з розлогої долини озера, бачу я вперше на далекому обрії лінію льодовикового пасма. Але аж тоді, коли сонце сідає, над берегом озера Матуріка, виступає переді мною ця лісиста країна в усій своїй фантастичній красі. Озеро Матуріка, завбільшки з більше озеро Зальцкамерґуту[1], лежить на дні лісової улоговини, глибоко, заледве трішечки вище
- ↑ Зальцкамерґут — гірський гребінь у Горішній Австрії.
