городу, вискакує з найглибшої гущавини щось наче казковий чудесний птах, завбільшки з індюка, ніби брунатний, ніби чорний, з блискучими цятками. Цей великий птах, що виходить з гущавини на своїх довгих червоних ногах, не має крил, або, принаймні, так здається. Це не ківі, малий новозеляндський струсь, а маорійська курка, века, Gallirallus hectori, з породи деркачів. Як усі безкрилі або слабокрилі птахи новозеляндського лісу, що бігають по землі, як безборонний ківі або какапо, або кульгава місцева папуга, так і века, коли прийшли сюди білі, не змогла уникнути нових ворогів — ласок, і свиней, і куниць, і кішок і майже всюди стала вона жертвою цих страхіть з далекої Европи. Тут, на березі того льодовика, що з горілого лісу котиться в оброслий папоротниками парник, бачу я щасливими очима цього великого товстого довірливого птаха, що, проте, здається мені трішки демонічним, як безборонна душа новозеляндського куща, що не знає ніяких поривань, того куща, що дає себе брутально палити й викорчовувати заради безглуздих вовнистих овець, цих чужинців, та проте в своїх останніх гірських закутках зберігає свої таємниці й темну магію таємничого, цю серпанком невідомого вповиту мету останньої романтичної туги.
