вік, пригадує собі ті історії, що тоді були загально відомі: як той одинокий білий кит що раз більше привикав до кораблів, як наближався він до них, а нарешті навіть терся об них і лестився, мов кішка об ногу свого хазяїна; як цілком певно можна було сподіватися його появлення, що майже планом передбачалося, і як помалу в моду ввійшло робити прогулки в затоку Пелоруса виключно на те, щоб побачити промінь води над веселим білим китом. Цей звір мав назву, відому по всій Новій Зеляндії: Пелорус Джек.
І новозеляндці так пишалися Пелорусом Джеком, як своїм знаменитим маслом, безмежним Тасмановим льодовиком, гейзером Роторуа та печерою блискучих хробачків Ваїтомо.
Кожен говорив про білого кита, а найбільше ввечері на сільському вигоні темноокі маорійці. О, вони знали Пелоруса Джека, вони завжди його знали. Хіба не відомо, що в ньому сидів великий і добрий Атуа, могутній і приязний маорійському народові дух? В старі часи, оповідають бувало шановні діди з татуйованими спіралями на обвітрених обличчях, останні люди, що пережили романтичні маорійські війни, в старі часи, давно-давно, дуже давно, коли воєнний кану північних маорійців підпливав до
