— Е уру, — починає вона, наслідуючи флейту:
„Е уру е уру кі куракурарангі
Е уру кі вараурангі, каріа ау е на-ту,
Каріа ау е пату кіа таріа ату
Те хау-тауа і а Мару, ка пату аї ау:
Кіа оті, кіа оті то коекое ахоруа…
— Ні, цього перекласти не можна, докторе. Але тут є своє значіння, це не безглузде сполучення слів; це повний текст, що його виспівує маорійська флейта, слово за словом. І сміло може Тутанекай кликати своєю флейтою: Гінемоа! Може хочете послухати пісні, що її нині знає ще кожен маорієць? Це пісня про Гінемоа, як вона сидить уночі під зоряним небом і через озеро, від Мокойя, викликає флейту Тутанекай…
„Гінемоа“ починає співати Рангі, спочатку не цілком поважно, але пізніше з захопленням:
Гінемоа! Гінемоа!
О, флейто, над водою!
Ах, флейта кличе, кличе знову,
А серце тужить за тобою,
Тутанекаї мене зве
Любов свою зве над водою,
Я чую — звуки пливуть у піні,
Коли зростають вечірні тіні.
Гінемоа! Гінемоа! —
Флейта квилить над водою.
Гінемоа! Гінемоа! —
Лунає ехо давніх снів,
Тутанекаї зве мене
І серце самітнє стогне
Гінемоа! Гінемоа! —
Лунає снів минулих ехо[1].
— Оце та пісня, — каже Рангі. — Що-вечора сидить молодий Тутанекай на високому
- ↑ В перекладі М. Йогансена.
