чайний фермерський син з куща, проворний шофер, із здоровими мускулами й здоровими ідеями: треба було святкувати неділю і щодня о п'ятій годині з полудня пити чай; між п'ятою і шостою годилося чоловікові приймати віскі. Світ належав до англійського короля, та взагалі це був лише провінціяльний додаток до властивого краю, Нової Зеляндії. Звичайно п'ять раз на день споживалося м'ясо і ніхто ніколи не скаже перед дамами: „damned!“ (проклятий[1]).
Ми їхали помалу передмістями Евону, захоплюючись малою крученою рікою, з її багатьма мостами, дикими лугами на схилах берегів і гарними садами, де стояли малі будиночки, кожен з відкритим ґанком і кріслом-гайдалкою в ньому та з яскраво одягненими дітьми перед ним, і в кожному шматок міщанського щастя з трояндами й гліциніями, із скляними кулями й фонтанами, з ванною, з електричним світлом і електричним чистильником, з газовою піччю, і телефоном, і антеною, з усяким причандаллям середнього добробуту. „А хто мешкає в тих садах?“ — питаю я шофера Джіма. Я знав це, я вже завдавав таке саме питання коло передміських садів по инших новозеляндських містах і на це чув я ту саму щасливу відповідь, що й тепер бажав почути: тут мешкає пролетарський народ. Джім
- ↑ Цей лайливий вираз вважають в Австрії за дуже нечемний.
