Сторінка:Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. 1929.pdf/211

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

віє останнім віденським художнім смаком серед того мізерного, позбавленого всякого смаку мотлоху, що ним вони торгують.

Більше й не знаю нічого про Лефлера. Він жив біля двох років на острові. Останніми часами був він дуже хорий, і вони не раз носили його на своїх плечах на борт кораблів стрімкими східцями.

Ах, ту гірлянду з сніжнобілих і пахучих квіток морінда, що її за гарним полінезійським звичаєм молочно-кавово-брунатна дівчина, в рожевому ситцеві, повісила мені на шию, ту гірлянду я радо поклав би на могилу цього незнайомого, що мабуть теж мав ту саму непереможно непосидючу й невтомну рису мандрівника, що лежить і в мойому характері.

Проте ні, я ще не можу зважитися жити й умирати на Піткерні.

Я міг би, коли б я цього схотів. Я можу стати піткернійцем, кожна людина може стати піткернійцем, обіцявши провадити християнське, ні, адвентистське життя: не курити, не вживати алкоголю й працювати для громади тільки з приязни, як каже молодий Крістіян, а не за гроші.

Тільки з приязни, а не за гроші „магістрат“ з Піткерна, людина з покоління п'яносвинського розбійника Мек Коя, сів одного разу добровільно на охоплений полум'ям