чезним югославським прапором на стерні і надписом на носі: „Міліца, Дубровнік“. А що я знаю, що Дубровнік це не яка-небудь марка на калошах, а хорватська назва Рагузи, то й кажу це кадетові; але хіба має яке-небудь поняття цей молодий антипод про славу Рагузи! Він тільки стоїть і дивиться, мов закам'янілий…
Дивиться на русяву в білому вбранні дівчину на капітанському містку поруч пілота; помалу підіймається вона перед нами з хвиль, мов Афродита, в пурпурі золотого сонця, що вже заходить…
Ми що-раз нижче опускаємось униз, не помітивши навіть, як зачинилися за нами залізні ворота глибшого шлюзу, а юнак стоїть остовпілий, мов від сонячного удару, і каже, що оце саме й є та дівчина, якої він шукає, що він любить її, що він у Колон покине корабель і пуститься шукати її по всьому Тихому океані…
(Він цього не зробить. Він мусить їхати до Сандгерст і стати зразковим кадетом).
Та я розумію його. Того романтичного дня все якось приготовило його до цієї зустрічи, до цього корабля, що проїхав мимо нас, до цього коротенького роману, золоченого вечірнім сонцем. Її, Міліцу з Дубровніка, — вона певно називається Міліца, — і його,
