з папоротниками, що звисають з вінців. Здається, тут десятки тисяч тих папоротників, і малих-малесеньких, і великих, що, мов пальмові дерева, стріляють вгору з-поміж хащів. І все це, провалля і гори, бурхливі потоки, папороть, кущі квітів — усе зелене, червоне, срібне вповито в синювату блакить гір, ту щиру фарбу туги, чогось недосяжного…
Цей ліс росте і висить, і хитається аж до срібної бухти, що нею тепер пливе наш човен, і маленький острівець, куди ми прямуємо, геть увесь купається в цій блакитнявій зелені. Назустріч нам пливе місцеве кану (човник), велике рибальське кану з блоком і трикутними вітрилами з прядив'яних цинівок. Дебелі люди, голі аж до самого хвартуха на стегнах, рухами подають нам якісь знаки з веселим сміхом.
Тепер видно нам село під високими деревами. От і Мбау — святий королівський острів, те село, де мешкають великі вожді, останні внуки королів і богів.
Ми причалюємо до маленького хисткого містка. На містку чекає на нас з великою повагою якийсь старий чолов'яга; на ньому веслярський лейбик на плечах, а вузькі полотняні сулу-хвартухи щільно охоплюють його темноцинамкові ноги. Це Туї Савура,
28
