насип нашого горбка, де пишається великий будинок над гарним, охайним, зеленою травою зарослим майданом. Вони притискають зубанки до зуб так, начеб-то їх збираються глодати; і мимохіть летить думка до дідів-прадідів оцих бадьорих хлопчиків, що так колись людські кості глодали.
На жаль, виявляється, що я не взяв з собою стільки гармонік, щоб могло вистачити для всіх фіджійських хлоп'ят на Мбау. Декого із скривджених можна ще потішити шоколадом, але одного восьмилітнього ватажківського нащадка не щастить мені переконати: він кривиться на мене дикими гримасами, загрожує мені по-своєму якимсь страшним, незрозумілим для мене словом. Дехто із старших хлопців училися англійської мови в місіонерській школі. В одного з них запитую, що ото вигукує мені той його товариш, якому я не приніс губної гармоніки.
Цей відповів:
— Він каже, сер: я з'їм твої очі, сер!
Сяк-так передаємо ми один одному свої думки по-англійськи, але куди забавніше, коли я дістаю свою записну книжку й пробую розмовляти по-фіджійськи. Я записав собі: „йо“ означає „так“, „сенгаї“ — „ні“, „вінака“ — „дякую“; а „тоу вейтотакі“ значить „будьмо добрими приятелями“.
2*
35
