Сторінка:Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. 1929.pdf/34

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

В цій величавій залі стоїть лише довгий стіл, куди я на купу склав свої подарунки, яскраві тканини, тютюн і пляшечки дешевих пахощів. Я сиджу по-турецьки на цинівках, опершись на свій подорожній клунок. Надворі, в темряві, блимає світло; якийсь тубілець вносить ліхтар і ставить його перед мене на цинівку. Далі надходять гуртками мбауські хлопці та дівчата. Старий вождь Туї командує ними, як шкільний наставник. Сідають усі — хлопці з одного боку, правильними рядами, чотири з них глибше, з другого боку дівчата, в просторих яскравих ситцевих кафтанах, у вінках з квітів. Деякі між ними, але небагато, відрізняються від решти своїм русявим або рудим волоссям, натертим глиною або обробленим вапнистим лугом.

Позаду розсілися мбауські чоловіки; їх небагато, бо Рату Попе забрав із собою розкішний почет. Лишилися тільки деякі парубчаки, дебелої будови атлети, що на їхніх чорних масних стегнах відблискувало світло лямпи, мов на лакованих чоботях. їхнє м'яке викохане волосся шапкою стирчить над красивим широким чолом. На всіх присутніх канаках видно фартухи, звані сулу, хоч Рату Бола відразу запевнив мене, що він має ще й штани, „такі самісінькі, як біла людина, на твоє життя“. Рату Бола, дебела людина

37