— Дивись, — звертається до мене Рату, простягаючи свої тонкі брунатні руки з ясними нігтями, — дивись, ці руки, на твоє життя, ніколи не знали важкої роботи!
— Навіть не писали, як білий, — додає він, зневажливо кинувши оком на мої руки. Він, мабуть, підозріває, що я зовсім не такий-то вже й великий кацик[1].
Він говорить довго, голосно, йому байдуже, що він не дає мені слухати тих безконечних пісень, що їх так мило співають хлопці й дівчата. Переді мною розгортається картина феодального суспільства, де князь шляхетної крови ніколи й не підіймається із своєї цинівки, хіба що на розвагу, на спорт або на війну. В бою орудувати клинком, а коли це вже непотрібне — крокетним молотком, — це годиться для Рату, або, принаймні, човном пороти хвилі на розвідці. Нижчі люди — „койгу“, ті можуть спинатися на дерева за кокосовими горіхами, що їх вони п'ють. їм тільки й лежати в ногах у свого вождя й подавати йому корзину з найкращою їжею.
— Фіджійські звичаї, — говорить Рату з великим притиском. Він консервативний, певна річ.
46
- ↑ Кацик — титул вождів і правителів індійських селищ.
