Я запитую його, чи в тих блискучих розкошах беруть однакову участь і вельможні жінки? Та Рату лише сміється цинічно.
— Леді ніщо, — каже він. — Леді у нас нікому не годиться. Як мій дід помер, десять, двадцять жінок повісилося. Жінка ніщо.
Цей дід, що про нього Рату Бола разу-раз згадує з великою любов'ю, мусив узагалі бути дуже цікава й симпатична особа. Він їв м'якеньких ніжних немовлят з більшою охотою, ніж старших людей, що їх вже отруїло життя. Батько Рату Бола ще за дитячих років діставав иноді кістку обглодати, але пізніше перемінив він дієту, а вже Бола, звичайно, ніколи й не куштував людського м'яса.
Погляди цього бувалого старого торі[1] на соціяльне питання прості, чесні та й не такі вже екзотичні.
— На твоє життя, — каже він, — фіджійські звичаї добрі для вождів. Допустімо, фіджібой[2] — не вождь, теж добре. Він робить — я даю багато таро. Він не робить — він голод.
На триголового мбауського бога, де я чув, щоб солідний вождь вже так говорив?
Глуха ніч. Старший з-поміж вождів розділив мої подарунки з важним виглядом великого патріярха. З тих дівчат, що співали й танцювали, він викликав до стола тих,
47
