веселий натяк на стару юбку балерин з пурхливого, яскравого листя. Майже в кожної квіти за вухом, квіти у волоссі, квіти навколо шиї. Я привітався:
— Malole lei!
— Malole lei! — гукає ціле село.
Оглядаюсь, чи нема кого, хто міг би мені на кілька моїх запитань відповісти по-англійськи. Шофер розповів мені одну дивну історію, і я хотів би, щоб її ще хтось инший потвердив. Бачу щось наче крамницю, що без них ніде не обійдеться. В таких крамницях канаки міняють копру на наповнені нафтою гранчасті бляшанки, на різнокольоровий ситець, на кешенькові зеркальця та всілякі зайві европейські витребеньки. Тут мусить хто-небудь розуміти по-англійськи. Заходжу. Молодий темнобрунатний чоловік у трикотовім лейбику й хвартусі стоїть за лядою.
— Malole lei!
— Malole lei! — кажу, і раптом: — Та невже!
Професійним оком я вистежив книжку, що її читав цей тонгаєць, і на палятурці знайшов заголовок: „Die Leute von Seldwyla“. („Люди з Зельдвіла“).
— Еге, — каже молодий тонгаєць байдуже по-німецьки, тим найгарнішим швіцьким діялектом, який я тільки чув, — мене зовуть
70
