— Докторе, — каже вона, — сидять ще кажани на деревах тоа в Гіло?
— Сидять, ваша величносте, щойно приніс звістку вершник.
— Слава вічному, докторе, — каже молода жінка, дебела, вища за всіх на її островах, — слава вічному, я побачу свою дитину!
Три речі роблять з Тонгатабу такту святість: таємничі старі руїни, дивні зачаровані нори на одному боці узбережжя, де прибій гонить повітря й воду вузькими щілинами до коралових скал і численними водограями в небо стріляє, о, незабутня картина в пурпурі чарівного вечора, а по-третє, великі кажани з Гіло, що називаються там летючі лиси.
В Гіло, коло церкви, є те старе поганське урочище: невеликий гай, з фантастичними деревами, на них висять кажани, мов гемонські овочі. Великі чатинні дерева з мляво звислим гіляччям, з тієї породи, що її тубільці називають тоа, а білі — залізним деревом. Такої деревини багато всюди на острові, але лише тут, на отих кількох хирявих, майже цілком засохлих деревах висять вдень кажани, цілими сотнями… Пояснити це не важко: могутнє „табу“ охороняє їх. Летючих лисів можна вбивати вночі, коли вони залітають у хату або коли вони по городах об'їдають смокву по пнях, що на
72