куди я йду тепер помалу, що-раз вище, наближаючись до гори, що підіймається за Фаїліма. Ще сонце не виглянуло з-за обрію, але вже досить тепло. Вітер з моря одгонигь сіллю, несеться в повітрі запах какао, що у великих, важких червоних шкаралупах то тут, то там звисає з дерев, не з гілляччя, а якось дивно з самого пня виростаючи. Навіть про це какао знаходжу згадку в маленькій книжечці: як Роберт Луїс Стівенсон і його вихованці Лойд і Бела на веранді сиділи й приготовлені для ніжних паростків корзини землею насипали, грудки й камінці старанно усуваючи; та як потім Фані, Стівенсонова Фані, в кожну корзину зернятка садила. Я розбиваю шкаралупу цього стівенсонівського какао, злушую її і, далі йдучи, жую солодке й кислувате його м'ясо та осередок, що ще не достиг, але вже має виразний смак гіркої шоколади. Гарно було б шукати отак овочів і квітів або стежити, як метелики прокидаються; але я мушу бути на горі раніш, ніж сонце цьому стане на перешкоді. Йду темнобрунатною крученою стежкою, що провадить у чагарник, а під ногами вулканічні наметні й безліч сухого листя хрустить. І незабаром я радію, що на моїх ногах міцні, важкі черевики, а в руках палиця з гострим залізним кінцем. Дорога
88
