гладка, суха й досить утяжлива, але це справді торована лісова доріжка, мов де-небудь у нас; в основі це одноманітний ліс. Не видно кокосових пальм, ні орхідей. Це можуть бути кавчукові дерева або дикі дерева какао, на світанку вони схожі на буки й клени з багатими кущами, густо обплетені виткими рослинами. Це майже безбарвний ліс і до певної міри сумрачний. Присівши трохи відпочити, читаю я в маленькій книжці, як доводилось спинатися на гору Ваеа тоді, коли ще не було тут дороги: новий фаїлімський плантатор, Роберт Луїс Стівенсон, пробирався просто вздовж ваеайського потоку.
„Долина стала вузька й задушна; зверху густий дах з листя; сухе корито потоку таке підмулене, що я міг пройти під заваленими деревами не згинаючись. Раптом звертав потік гостро на північ, під простим кутом до свого попереднього напрямку; я почув, як дзюркоче вода й заразом побачив профіль високої скелі, звідки виривався потік…“.
Це місце з одного листа до Сіднея Кольвіна, того серйозного приятеля, що його він, видно, завжди трішки побоювався; але в одному із своїх цікавих листів до дітей оповідає він цю історію дещо инакше, принаймні, правдивіше. Цей великий чоловік зазнав у цьому лісі не аби-якого жаху, він просто
89
