Сторінка:Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. 1929.pdf/88

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

З високої гори Ваеа видно блискучу піну прибою, видно блакитний лиман і пароплав на рейді перед Апія поруч решток затопленого німецького корвету „Адлер“. Тут не раз прислухався поет, як цвірінькають фантастичні птахи. Цю вершину гори Ваеа він міг бачити із свого будинку, і ми знаємо, що сюди він не раз поглядав за останні дні свого життя. Цей маленький приступок на горі обрав він собі сам за могилу, хоч і нерішуче…

„А може коли й справді побачиш Фаїліма“, — пише він в одному з тих листів, де він даремне просить свого далекого приятеля відвідати його, — „я хотів би, щоб ти побачив її, бо вона така гарна, це мій притулок, моя прийдешня могила; хоч серце розривається моє, що не поховають мене в Шотландії — цього я не можу заперечити, — о, коли б мене поховали там у горах, під вересом і під пласким надмогильним каменем, як тих мучеників, там, де кричать сивки…“.

Але цього не могло бути, і великого белетриста поховали на Ваеа; тут, між червоних квіток гібіска, під велетенськими деревами, лежить великий камінь, мов катафалк. З одного боку можна прочитати такі слова самоанською мовою: „O Le Oli'Olisago O Tusitala…“

Самоанці називали Роберта Луїс Стівенсона Тусітала — оповідач історій.

 

91