живши сорок п'ять років, він вмирає, ще не вичерпаний, і його найкраща історія „Weir of Hermiston“ — „Гермінстонська гребля“ жалібно обривається на середині. О, я знаю, що з цієї кам'яної могили рветься на волю, що на дорозі Ваеа опівночі за життям тужить, вислову шукає, що тут уночі примарою ходить, коли літають кажани! Тут спочиває великий чоловік і велика жінка і велика історія, що ніколи не жила! О, Тусітала, що не може до кінця довести свого оповідання, що ніколи не може його скінчити!
Я підіймаюсь з лавки, мені так хочеться зірвати велику червону квітку гібіска й покласти на цю могилу. Коли я це роблю, несподівана свідомість захоплює мені дух: оцей чоловік, Тусітала, привів мене сюди, на те Південне море, про яке ми всі мріємо з того часу, як він розповів нам свої сни Південного моря; цю велику тугу за кокосовими пальмами та кораловими рифами дістала в спадщину наша генерація від нього, від Роберта Луїса Стівенсона! Здається мені, наче мене притяг сюди якийсь таємничий магнетизм цієї темної могили; а втім, що я тут роблю, чого шукаю? Це країна, де тільки й можна ліниво на цинівці лежати, або, по-філософськи, велика країна нірвани; і лише
95
