Сторінка:Артистичний Вістник. 1905.pdf/11

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ськім заходї, то з віками, по причинї недостаточної нотациі григориянських мельодий посредством т. зв. невм, а далї з розвоєм многоголосного укладу сих мельодий та через заведенє в лїтурґічні напіви сьвітських мельодий, гармонїзованих до переситу школою нідерляндських контрапунктистів, — обезображено церковну музику до тої степенї, що Тридентський Собор 1545—1563) мало-що не видав засуду смерти на т. з. ,фіґуральний" сьпів (уживаний в тім часї по латинських церквах), з приводу, що сей многоголосний сьпів затемнював богослужебні тексти, а намірив завернути до давного, хоч і одноголосного але поважного стилю Григориянського, в котрім слова молитви виступали на перше місце[1]).

Перед сею катастрофою, що грозила многоголосному церковному сьпівови, а тим самим і розвоєви музики взагалї, зберіг музику ґеніяльний Палєстріна. Йому то, за старанєм іменно кардинала Віттельоцці, поручено скомпонувати мессу, котра би відповідала повазї і цїли богослуженя. Палєстріна вивязав ся з сеї задачі знаменито. Він уложив три шестиголосні месси, з котрих іменно третя (на два баси, два тенори, сопран і альт) простотою і красотою стилю заполонила душі конґрегациі кардиналів до тої міри, що члени її одноголосно супротивили ся намірам Собора і тим чином спасли многоголосний церковний сьпів (acapella) від тяжкого удару. В слїд за тим одержав стиль Палєстріни право горожанства в римській церкві і вивів музику взагалї на битий шлях у дальшім її розвою.

А як розвивав ся церковний, богослужебний сьпів у східній церкві, іменно нашій, руській? Він перейшов подібні фази в розвою своїм, як і на заходї.

3 християнством загостила на Русь церковна музика в тій формі, ака витворила ся в християнській Византиї трудами Івана Золотоустого, Анатоля патріярха царгородського (449—458), сучасного сладкопівця Романа, Івана Дамаскина та Косми Дамйонського (в першій половинї VIII. віку). Була вона рівнож антіфонною (двокрилосною), заснованою на 8 грецьких ладах, простою що до мельодиї, яка не закривала слів у лїтурґічних текстах, і одноголосною.

Чим був антіфонарій Григория Вел. для західної церкви, тим був т. зв. „Осьмогласник“ Івана Дамаскина для грецької церкви, зглядно потім для церкви руської. Розуміє ся, що Київ, яко столиця великих князїв та митрополитів став осередком розвою грецько-славянського, а далї виключно славянського церковного сьпіву. Звідси, в міру розросту християнства, понесли ся грецько-славянські напіви (мельодиї) в Великий Новгород, а з часом по землях підвладних руським князям. Нотация напівів довершала ся посредством знамен або гаків, яких учило ся все духовенство враз з причетииками і дїтьми по церковних школах.

Часи великого погрому Руси через Моголів не коньче сприяли чистотї, не то вже розвоєви церковного сьпіву, так що з кінцем XV. віку можна було завважати всюди значний його занепад, як по причинї недостатку умних протопсальтів чи дидаскалів, так і задля незнаня або ріжнородного відчитуваня знамен, писаних понад сьвященими текстами. Аж унїя з Римом (1596), розбудила у православних, іменно з церковних братств більшу ревність до плеканя богослужебного сьпіву, а то з антаґонїзму до мусикийських орґанів, у котрих дехто з вірних почав любувати ся. Київ станув знов на чолї обнови церковних напівів, впровадив пятилїнїйну нотну систему замісь знамен і став з запалом управляти церковний сьпів уже в чотироголоснім укладї, хоч ше придержував ся ірмольоґійних мельодий яко cantus firmus[2]). О скілько обновлений сьпів заполоняв душі вірних, про се сьвідчить найкрасше реляция Гербінїя (з другої половини XVII. віку), що вислухавши лїтурґїю в Софійськім храмі, вихвалив великолїпність нашого богослуженя словами: „Менї здало ся, будьто я опинив ся в Єрусалимі і бачу образ і духа первісної християнської церкви і прослезив ся я та по приміру св. Амврозия і Августина похвалив Сина Божого словами: „Повні небеса i земля величности Тво-

  1. Амврозиянський сьпів єсть одною з найзагадочкнйших глав істориї музики, бо про нього майже нічого позитивного невідомо, хиба, що був то антифонний гречеський спосіб сьпіваня, та нїхто лобре не знає, в чім лежить властива ріжниця межи тім двома способами; байка, що амврозинський сьпів був більше ритмічно оживлений, а григорянський визначав ся ся поважиим рухом у рівно протяжних (що до часу) нотах, єсть великим хронольоґічним блудом, бо Cantus planus (в рівно протяжних нотах у всїх голосах — на взір нїмецьких лютеранських хоралів) міг бути введеним у григорянський сьпів щойно з появою мензуралької музики, як се засьвіячає богато середньовічиих письменників. І сам антіфонний сыпів, що становить властиву складову часть григорянського Антифонарія, єсть певно амврозиянського походженя. Властивоїж ріжницї між обома способами нема; тут ходить лиш о ту реформу, яку зарядив Григорий в справі вже істнуючого ритуального сьпіву, та о помноженє ладів, у яких укладано антифонкі піснї та сьпіви алилуя з їх „юбіляциями". Про ту ріжницю заговорено аж від XII. віка, коли то григорянський сыпік — сказатя би — скамянїв в одностайности рівно протяжних тонів.
  2. Cantns-сьпів, мельодия, а від того і голос, у котрім спочивала мельодия, ще у контрапунктистів XV—XVI. віка тенор, потім пізнїйние сопран. Той тенор сьпівав звичайно тему, взяту в григорияиських напівів (cantus planus), а коли до сеї теми, званої cantus firmus, инші голоси порушали ся в подвижнім контрапунктї, тодї повставав cantus figuratus по нашому фіґуральний сьпів.