— Маю іти з вами?
— Так, коли не маєте що лїпшого до роботи.
Хвилю пізнїйше сидїлисьмо оба в дорожцї, їдучи в напрямі Brixton Road.
Ранок був похмурний, мрачний, над дахами домів уносив ся темний облак, будучи неначе відбиткою заболочених улиць. Мій товариш був в найлїпшім гуморі і розмовляв о кремонських скрипках, о ріжницї межи Страдіварієм і Amati-м. Я знов сидїв мовчки, бо хмарна погода і темна справа, в яку зісталисьмо нагло впутані, пригноблюючо дїлала на мене.
— Як бачу, то ви не конче думаєте о тій цїлій справі — завважав я вкінци, перериваючи музичну розправу Гольмса.
— Не маю іще жадних даних — відмовив. — Великий се блуд, будувати теорію, заким маєть ся потрібну підставу. Се лиш викривляє властивий суд.
— Будете мати незабаром дані — сказав я, вказуючи пальцем. — Ось і Brixton Road, а коли не ошибаю ся, таки стоїть сей дім.
— Так є! Дорожка! Стій!
Булисьмо віддалені о яких сто yard-ів від дому, але Гольмс впер ся, щоби висїсти, і решту дороги перейшлисьмо пішки.
Будинок, ч. 3 в городї Lauriston, мав вид грізний і понурий. Становив він часть групи, зложеної з чотирох домів, усунених дещо в глуб улицї, з котрих два були замешкані, а два вільні. Послїдні дивились трьома рядами вікон, пустих і смутних, а де-неде виднїла на брудній шибі картка з написом; „До винаймленя“, ніби катаракта на оцї. Кождий з тих домів був віддїлений від улицї малим городом, зарослим, малими хоробливими ростинами, перетятий вузкою, жовтавою
