— Так — промовив по хвилї — так було, але звідки ви знаєте о тім? Бо видите добродїю, як я дійшов до дверий і став перед тим домом, таким тихим і пустим, помислив я собі, що не завадилоби мати когось при собі. Не бою ся я там нїчого ту на землї, але прийшло менї на гадку, що може то сей небіщик, що вмер на тиф, прийшов, оглянути канали, котрі його забили. А як я собі то подумав, огорнув мене такий страх, що я вийшов аж за штахети, щоби побачити, чи не побачу де лїхтарнї Murcherа; але не доглянув я, анї його, анї жадної живої душі.
— Не було нїкого на улицї?
— Нїкогосїнько добродїю, навіть пса. Зібрав я тодї цїлу свою відвагу, вернув і створив двері. Було цїлком тихо, отже я підійшов аж до кімнати, де яснїло сьвітло. Там сьвітила ся на печи червона, воскова сьвічка і при її блеску побачив я…
— Так, знаю, що ви побачили. Обійшлисьте кімнату кілька разів, клякнулисьте при трупі, потім вийшлисьте до кухні і трібувалисьте отворити замок, а опісля…
Іван Ранце зірвав ся на рівні ноги, з виразом переполоху на лици і підозріня в очах.
— Де ви добродїю укривали ся, де ви се все видїли? — закликав. — Здаєть ся, що ви о много більше знаєте, як повиннісьте.
Гольсм розсьміяв ся ікинув полїціянтови свою карту через стіл.
— Лиш не заарештуйте мене за убійство, — промовив. — Я один з псів, а не вовк; поспитайте Ґреґсона, або Lestrade'а. Говоріть дальше, щож ви зробили опісля?
