Ранце усїв знов на софі, однак вираз занепокоєня не счез з його лиця.
— Я вернув до штахет і засвистав. На сей сигнал надбіг Murcher і двох других полїціянтів.
— Чи улиця тодї була пуста?
— Менше більше, о стілько, що не було на нїй нїкого, хто мігби на щось придати ся.
— Що ви через се розумієте?
Полїціянт скривив ся.
— Бучив я в житю не одного піяка — промовив, — але когось так пяного, як сей волоцюга, на котрого я тодї впав як виходив, не стрінув іще до тепер. Учепив ся штахет перед хатою і верещав під небеса якусь пісоньку. Він не міг стояти на ногах, а тим менше нам помочи в чімсь.
— Який се був рід чоловіка? — спитав Шерльок Гольмс.
Сей допит видко гнївав Івана Ранце.
— Незвичайний піяк — відмовив. — Бувби певно збудив ся рано на полїційній стації, якби ми не були чим иншим заняті.
— А його лице… одїж… чи зауважалисьте? — перервав нетерпеливо Гольмс.
— Очевидно, скоро мусїв я його підтримувати на спілку з Murcher-ом. Був високий, лице мав червоне, з долини обвязане…
— Досить! — закликав Гольмс. — Що з ним стало ся?
— Малисьмо і так досить роботи, не було часу ним займати ся — відповив полїціянт — подразненим тоном. — Заложу ся, що надибав дорогу до дому.
— Як був одїтий?
— В бронзове пальто!
