Удав я ся до спальнї і услухав ради Гольмса. Коли я вернув з револьвером, застав я попрятаний стіл, а Гольмса зутопленого в улюблене занятє; трункав на скрипцї.
— Біг справи приспішаєть ся — сказав; — власне одержав я відповідь на мою депешу з Америки. Виказуєть ся, що мої здотади були слушні.
— Які? — спитав я поспішно.
— Треба буде натягнути нові струни на мою скрипку — відмовив. — Вложіть револьвер до кишенї. Як сей добродїй прийде, то говоріть з ним цїлком обоятно, а менї лишіть решту; передовсїм не перестрашуйте його дуже бистрим вдивлюванєм ся в нього.
— Вже осьма — промовив я, поглядаючи на годинник.
— Так. Правдоподібно буде тут за кілька хвиль. Відхилїть двері. Так… досить. А тепер вложіть ключ від середини. Дякую! Дивіть добродїю, вишукав я вчера на лавках стару цїкаву книжку… „De iure intergentes“… видана по латинї, в Liegé, в Нїдерляндах, р. 1642. Голова короля сидїла йому іще тодї добре на шиї, коли друковано сю книжку в бронзовій окладинцї.
— А хто її друкував?
— Якийсь Пилип de Croy. На першій сторонї видко напись, виписану зблїдлим чорнилом: „Ex libris Guliolmi Whyte“. Правдоподібно якийсь совістний адвокат з XVII віку; письмо його чути правником. О, здаєть ся мені, що отсе вже наш очікуваний!
Коли се говорив, відозвав ся голосно дзвінок. Шерльок-Гольмс встав тихо і обернув крісло в напрямі дверий. Чулисьмо, як слуга перейшла через сїни і відсунула засуву.
