— Чи тут мешкає др. Ватсон? — спитав чистий голос, але шорсткий.
Не моглисьмо дочути відповіди слуги, але двері замкнули ся і хтось зачав входити по сходах, непевним волочучим ся кроком. По лицю мого товариша, що чуйно надслухував, перейшов вираз здивованя. Кроки волокли ся відтак по коритари, а вкінци хтось легко запукав.
— Прошу увійти! — закликав я.
На сей зазив, місто страшного мужчини, котрого ми надїяли ся, війшла, криваюча, дуже стара баба з зівялим і поморщеним лицем. Наглий блеск сьвітла видко ослїпив її, бо, коли поклонила ся, стояла клапаючи каправими і червоними очима, а дрожачими пальцями шукаючи чогось в кишени. Я глянув на мого товариша; на його лици малював ся вираз такого розпучного розчарованя, що я з трудом задержав повагу.
Стара відьма витягнула вкінци з кишені вечірний дневник і показала на наше оголошенє.
— Ось се мене тут спровадило, прошу ласки панів — промовила, складаючи низький поклін; — золота слюбна обручка, найдена на улици Brixton Road. Се найпевнїйше обручка моєї дочки Sally; віддала ся перед роком, а чоловік її стерником на корабли. Боже милосердний, щоби то було, колиби він так вернув і застав її без обручки! Не дуже він там чемний взагалі, а щож доперва, коли собі трохи підіпє. З перепрошенєм панів, Sally пішла вчера до цирку з…
— Чи се її обручка? — спитав я.
— Богу дякувати! закликала стара. — То доперва Sally утїшить ся! Так, се сей сам.
