його теорія хибна“, подумав я собі, „або запровадить його до самого ядра тайни“. Без потреби поручав менї, щоб я ждав на нього; я чув і так, що не заплющу ока, доки не буду знати вислїду сеї пригоди.
Була близько девята година, коли Гольмс вибрав ся в дорогу. Я не мав понятя, як довго забарить ся? тодї розсів ся я вигідно і, курячи файку, перекидав „Scenes de la vie de Boheme“ Генрика Мурґера. Вибила десята і я дочув відголос кроків служниці, що ішла спати; вибила одинайцята і відізвали ся поважнїйші кроки ґаздинї, що зміряла до тої самої цїли. Нарештї, перед самою дванайцятою дав ся чути скрегіт ключа в замку. Заледви Гольмс війшов, вичитав я з виразу його лиця, що йому не повело ся: він видавав ся рівночасно і убавлений і з'іритований, аж вкінци веселість взяла верх і він вибух голосним сьміхом.
— Не хотївбим за нїщо в сьвітї, щоби сї з Scotland-Yardu довідали ся о моїй пригодї — закликав, падаючи на фотель. — Кпив я з них немилосердно, але вони з мене взаїмно кпилиби до кінця житя. Але я можу собі позволити на сьміх, бо є певний, що завсїгди їм дорівнаю.
— Щож стало ся? — спитав я.
— Зараз вам роскажу, бо щож мені шкодить, що ви довідаєте ся, як дуже мене взяли „на бас“? Ся стара відьма, перейшла кусень дороги, почала кривати, начеб її заболїла нога, вкінци стала і закликала переїзджаючу дорожку. Я старав ся зблизити до неї о скілько мож, так, щоби учути її адресу, але се було злишно, бо крикнула так голосно, що міг її почути кождий, ідучий по другій сторонї: „Їдьте на улицю Duncan 14, Houndsditsch“. Подумав я собі, що сказала нам очевидно правду, а переконавши ся, що всїла до
