— Дайте менї їх — сказав Гольмс. — А тепер, доктор — додав, звертаючи ся до мене — чи се звичайні пігулки?
— Нї, рішучо. — Вони мали сїру краску, перлову, були дуже малі, округлі і майже прозорі під сьвітлом.
— Вносячи з їх легкости і прозрости, мусять розпускати ся в водї — замітив я.
— Власне — відмовив Гольмс. — А тепер доктор чи не схотїлибисьте зійти і принести сего сараку ямника, котрий вже так довго мучить ся, що аж вчера ґаздиня просили, щобисьте зробили йому конець.
Я зійшов до кухнї, принїс песика і положив його на подушцї під печию. Тяжкий віддих ямника, шкляні очи вказували, що зближав ся його конець, а писок, білий, як снїг, доказував, що переступив вже звичайну границю істнованя псів своєї раси.
— Перекрою тепер одну з пігулок на половину — сказав Гольмс і, вийнявши ножика, замінив слова свої в дїло. — Одну половину сховаю до пуделка, бо буде менї пізнїйше потрібна, а другу кладу до чарки, де є вже капля води. Бачите добродїю, що доктор має слушність, і справдї пігулка розпускаєть ся.
— Сей досьвід може бути дуже інтересний — відізвав ся Lestrade, тоном чоловіка, котрий підозріває, що кплять собі з него; — не розумію однак, що се все може мати спільного зі смертю д. Йосифа Станґерсона.
— Терпеливости, мій приятелю, терпеливости. У властивім часї переконаєте ся, що має дуже богато спільного. Тепер додаю трохи молока, щоби ся мішанина була можлива до поликаня, даю псови і бачимо, що пє її радо.
