Дня 4-ого мая 1847 р., самітний подорожний, дивив ся з гори на сей розпучливий краєвид, а виглядав як покутуючий дух серед сеї пустинї. Трудно було означити його вік, чи був близшим сорок чи шістьдесять. Лице мав схудле, острі черти; вижовкла скіра, нїби перґамін, прилягала до вистаючих костий; срібні волоски виглядали з чорної чуприни і розчіхраної бороди; очи, глубоко запали, горіли неприродним блеском; рука затиснена доокола стрільби, могла уходити за руку кістяка. Спирав ся о стрільбу, немогучи очевидно удержати ся, хотяй високий ріст і плечиста стать показували мужеську силу. Але запале лице, надто широке одїнє, висяче на вихудлій постати, показували дуже ясно причину сего нужденного вигляду. Чоловік сей умирав, умирав з голоду і спраги.
З трудом зійшов до провалу, з іще більшим трудом видрапав ся на горбок в надїї, на жаль даремній, що там найде який слїд води. Але тепер розтягала ся перед ним, лиш велика рівнина солі, а дальше хребти грізного ланцюха гір — нїгде знаку ростини, анї дерева, котрі би вказували істнованє жерела або баюри. Нї звідки не заблисло йому сьвітло надії в сїй безмежній пустинї. Надармо водив блудним оком довкруги, звертав його на північ, то на схід то на захід. Зрозумів, що надійшов конець, що тут була цїль його мандрівки і що тут сконає на тій нагій скалї.
— Бо і чомуж нї? Все одно, чи тут тепер, чи за двайцять лїт в вигіднім ліжку — шепнув, сїдаючи під ослоною великої камінюки.
Заким усїв, кинув на землю не потрібну стрільбу і поклав великий клунок, звязаний чорним шалем. Він ніс його на правій руці, а був видко на його сили за тяжкий, бо опустив його досить сильно на землю.
