В тій хвилї відізвав з нутра сїрого клунка жалісний плач, і висунуло ся дрібне вистрашене личко дитини, в котрім яснїли великі оченята, а потім маленькі пухкі затиснені пястучки.
— Ударив ти мене! — відізвав ся дитячий голос тоном докору.
— О, Боже! — закликав змішаний мужчина — се не умисно. — Говорячи се, розвинув шаль і добув з него може пятьлїтну дївчинку. Гарні черевички, рожева суконка і білий фартушок показували, що мати старанно її убирала. Дитина була блїда і умучена, але заокруглені руки і лидки доказували, що вона не перетерпіла стільки, що її товариш.
— Болить тебе іще? — спитав неспокійно, видячи що дївчина потирає зад голови, покритий буйними, ясними, як шовк мягкими кучерями.
— Поцїлуй мене тут, то загоїть ся — відмовила з цїлою повагою, показуючи на вдарене місце. — Мама так завсїгди робить. А де мама?
— Поїхала. Але незадовго побачиш її знов.
— Поїхала? — промовила дївчинка. — Яке то дивне, що зі мною не попращала ся; а завсїгди пращала ся, хотяйби лиш ішла на чай до тїтки, а тепер то вже нема її три днї!… Але, слухай, так менї хочеть ся пити… нема води?… хочеть ся менї їсти… дай менї що!…
— Не маю нїчо, кохана. Мусиш бути іще троха терпелива, а відтак вже буде тобі добре. Опри головку о моє плече, от, так… буде тобі вигіднїйще. Не легко се говорити, коли сухий язик, як скіра, але вже волю тобі все сказати… що ти там маєш?
— О, яке се гарне, яке чудесне! — закликала радісно дитинка, показуючи йому два кавалки мікі, що
