В плодовитшій околици можна би припустити, що се зближаєть ся одна з великих стад жубрів, що пасли ся серед прерії. Але в тій пустинї, серед сеї суші, таке припущенє було прямо немислиме. В міру, як туман пороху зближав ся до самітної скали, на котрій спочивали заблукані мандрівники, чимраз виразнїйше зарисовували ся вози з полотняними будами і статї уоружених їздцїв. Була се отже каравана, мандруюча на захід.
Алеж яка велика! Коли початок був у підніжа гір, кінця не було іще видко на овидї. Мандруючі ряди розсипали ся по цїлій безмежній рівнинї, фургони і візки, мущини на конях і піші заняли її від кінця до кінця. Женщини йшли повільним кроком, угинаючись під надмірним тягаром, дїти дріботали побіч візків, або вихиляли ся з під полотняних буд.
Безперечно, не була се звичайна громада мандрівників, але радше якийсь кочуючий нарід, приневолений силою обставин, шукати нової вітчини. З серед сего величезного натовпу, зносив ся якийсь глухий вереск людських голосів, змішаний зі скрипом колїс і іржанєм коний. Хотяй сей вереск був дуже голосний, однак не годен був збудити зі сну умучених мандрівників на скалї.
На передї походу їхало кільканайцять мужчин о поважних лицях; були одїті в одїня з темного грубого сукна і уоружені в стрільби. Доїхали до підніжа пропасти, задержали ся і відбули коротку нараду.
— Керниці є на право, братя — промовив один з них, з цїлком оголеним лицем, вузкими, затисненими устами і сивіючим волосєм.
— На право від Sierra Blanca… в такім случаю доїдемо до Rio de Grande — відізвав ся другий.
