напоготові свої рушниці, могли ми боронитися від них. Одне лійкуватої форми втиснення в багнищі, яснозелене через силу обрісників на ньому, лишиться в моїй пам'яті як якесь нічне марення. Там, здається, було саме кубло їх, і на кожному горбку аж кишіло цієї гаді, що сичала на нас, бо яракака завжди нападається перша. Зібралося їх стільки, що стріляти було б недоцільно. Ми визнали за краще піти навтіки і бігли не своїми ногами доки стало духу. Ніколи не забуду, як озиралися ми назад на бігці і довго ще бачили серед оситнягу виткі шії наших переслідувачів. На мапі, що її ми креслимо, багнище це названо Болото Яракака.
Згодом гірський кряж утратив свій червонуватий колір і став брунатний. Рослинність на краї його була вже не така буйна, а самі скелі, лишаючись як і перше — неприступні, знизились до височини в триста-чотириста футів. Їхню абсолютну простовисність добре видко на знятій мною фотографії.
— Але мусить же стікати кудись дощова вода, — сказав я, коли ми обговорювали наше становище. — Якісь рівчаки для неї десь повинні існувати.
— У нашого юного друга бувають інколи моменти просвітлення, — зауважив професор Челенджер, плескаючи мене по плечу своєю лапою.
— Адже там падає дощ, — додав я.
— Ач, яке розумне! — схвалив Челенджер. — Єдина хиба в його розумуваннях полягає в тім, що ми з безперечною очевистістю встановили відсутність будь-яких рівчаків по боках кряжу.
— Куди ж, у такому разі, дівається вода? — настоював я.
— Я думаю, що коли вода не біжить зовні, значить, вона збирається десь усередині.
— Значить, там єсть озеро?
