мозадоволениям. Сідаючи снідати, він дивився на нас з удаваною скромністю, і очі його, здавалося, хотіли сказати: „Я знаю, що заслуговую на найбільшу вдячність з вашого боку. Тільки, прошу, не примушуйте мене червоніти і не висловлюйте її.“ Його борода маяла від вітру, груди випиналися, руку він засунув у кешеню куртки. Він, певно, уявляв себе на одному з вільних п'єдесталів на Трафальгарськім сквері й прибрав найвеличнішу позу.
— Еврека! — скрикнув він, вилискуючи білими зубами крізь свою чорну бороду. — Можете поздоровити мене, джентльмени; і поздоровіть також один одного. Задачу розв'язано.
— Ви знайшли шлях на гору?
— Насмілююся думати це.
— А де ж саме?
Замість відповідати Челенджер ткнув пальцем на самотню, з гострою як спис вершиною, скелю.
Обличчя наші — моє принаймні — витяглися. Що на скелю можна стеребкатись, ми йому вірили. Але між нею й плятом лежала безодня.
— Ми ніколи не перейдемо через провалля, — зідхнув я.
— В усякому разі ми добудемось вершка скелі, — сказав Челенджер. — А там я розкажу вам про один засіб, що його винайшов мій допитливий розум.
Поснідавши, ми розгорнули пак, де наш ватаг ховав своє приладдя лазити по горах. Звідти він видобув кружало цупкої, легкої линви в сто п'ятдесят футів завдовшки, з залізними гачками, клямрами та іншим припасом. Лорд Джон уславився як альпініст, професор Самерлі відбув не одну гірську експедицію, і серед товариства я був єдиний новак у цих справах. Проте, моя міць і відвага мусили заступити брак досвіду.
