Завдання я не назвав би занадто важким, хоч подеколи волосся на моїй голові ставало дибом. Перша половина путі була й зовсім легка, але відтам скеля ставала дедалі стрімкіша, і останні п'ятдесят футів ми дерлися, буквально в'їдаючись пальцями в найменший прискалок і в найнепомітнішу щілину. Ні я, ні Самерлі ніколи не долізли б до вершини, якби Челенджер, видряпавшись туди перший, не кинув нам линви, обв'язавши її круг дерева, що росло на вершку скелі. За допомогою її ми швидко перекинулись через зубчасту стінку й опинилися на невеличкій, вкритій травою площадці.
Перше, що кинулося мені в очі, коли я трохи здихався й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевости, якою ми нещодавно пройшли. Під нами, здавалося, простилаючись на неосяжній обширі й зливаючись з блакитним туманом на крайнебі, лежала вся Бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, засіяний великими каменями та папоротниковими деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені маси бамбукових хащів, що через них ми продерлися, а ще далі рослинність ставала буйнішою й переходила у величезний ліс, що простягався скільки кинути оком.
Я, наче сп'янілий, милувався чарівним крайовидом, коли на моє плече лягла важка професорова правиця.
Сюди, мій юний друже. — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum. Ніколи не оглядайтесь назад, а завжди вперед, на нашу славну ціль.
Я повернувся. Переді мною лежало плято, і вершина його, поросла зеленою торочкою хащів та по одинокими деревами, була на одному рівні з нами. Провалля, що відділяло скелю від плята, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас було б однаково, якби воно мало й сорок миль. Я обхопив
