ми зелений конус горбка, й на ньому велику темного кольору тварину, яка щодуху мчала кудись. Бігла вона так прудко, що ми не встигли розгледіти її як слід, але, коли це й був олень, як думав лорд Джон, то хібащо той велетенський, копальний ірляндський олень, якого від часу до часу знаходять у багнищах моєї батьківщини.
Після візити, відданої нашому таборові таємничими гістьми, ми поверталися до Форту Челенджера з певною тривогою в душі. А втім, на цей раз усе було в порядкові. Увечері в нас одбулася палка суперечка з приводу нашого сучасного становища та планів на майбутнє. В наслідок її ми враз ознайомилися з Країною Мепла Вайта і ознайомились так докладно, немов досліджували її скільки тижнів. Вважаючи на це, дозвольте спинитись на ній на досить довгий час. Розмову зняв Самерлі. Цілий день він був у дуже поганому гуморі, і запитання лорда Джона про те, що робитимемо ми завтра, остаточно розлютило його.
— Єдине, що маємо робити сьогодні, завтра і ввесь час, це — шукати виходу з пастки, до якої ми потрапили. Ви клопотали собі голову, вигадуючи, як дістатись до цієї країни. Тепер ми повинні вжити всіх зусиль, аби видобутись звідси.
— Мені дивно слухати, сер, — мотнув своєю величною бородою Челенджер, — що людина науки виявляє такі низькі почуття. Ви живете тепер у країні, що відкриває вам можливості, за які ніколи не насмілювався мріяти жоден природник, і хочете покинути її, зазнайомившися з нею тільки поверхово і не зробивши спроби поповнити свої знання. Я був кращої думки про вас, професоре Самерлі.
— Мусите взяти на увагу, — сказав Самерлі, — що у мене в Лондоні багато учнів, одданих на призво-
