— … Знищення… не буде … жорстокостю … — провадив я далі так само поволі й напівсвідомо, висловлюючи думку, що закаменіла мені в мозку.
— Ага, ось ви про що, — сказав він спокійно. — Але ж про це тепер уже й мови нема. Тимчасове вирішення, як ви знаєте, ухвалено зовсім іншого роду.
— Тимчасове вирішення… — машинально проказав і я.
— Що ж до мого тодішнього пляну, — додав Стерні, — то хоч я й не зовсім од нього відмовився, але мушу сказати, що тепер міг би боронити його не так упевнено.
— Не зовсім… — знову проказав я.
— Ваше здоровля і участь у нашій спільній роботі почасти зруйнували мою аргументацію…
— Знищення… почасти, — перебив я і мабуть вся нудьга й мука надто яскраво випечатались у моїй іронії, бо Стерні зблід і трівожно позирнув на мене. Наступила тиша.
Зненацька холодні лабети болю з нечуваною, неймовірною силою стиснули мені серце. Я відсахнувся до спинки
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|А. Богданов. Червона зоря. 1922.pdf/143}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
крісла, щоб утриматись од безумного крику. Рука моя цупко ухопила щось тверде й холодне. Я відчув важку зброю в своїй руці і стихійно непереможний біль став мені лютим одчаєм. Я вихопився з крісла, завдаючи страшного
