й гетьманський небіж, їм жилося, звісно, зпочатку, поки ще не вийшли урочні літа, безпешніше, ніж Лебединським козакам, котрим вони не давали користуваться їх козацькими угодами, хоч права їх стверждені були царськими грамотами. Цікаво, що тут державцею являється полковник гетьманського регименту. Старшина у Гетьманщині давно вже почала заселяти прихожими підданними свої слободи, Гадяцький полковник зробив тільки пробу заселення у Слобожанщині і, як бачимо, вельми удачливу, щасливу, бо слободсько-українська старшина робила теж саме і трудно було найти Лебединьцям справедливу управу на Гадяцького полковника серед своєї козацької старшини, особливо на небожа гетьманового. Гетьман і сам, нівроку, широко займався придбаннєм грунтів та послуговував у сьому ділі й родичам. Сам пан полковник Гадяцький казав, що дістав у Лебединському повіті собі „помістье“ од царя Олексія у 1676 році, призвав туди українських слобожан і населив ними Михайлівку. А Лебединський сотник Супрун заняв ліс і угоди. Далі одначе виявилося, що до нього перейшли українські переселеньці з Задніпрянщини, котрі раніше жили у тутешніх пушкарів без дозволу царя. Гетьман Самойлович заступився за свого небожа перед центральним московським урядом і писав, що його небож поселився двором на своій „помістній“ землі і осадив село з дозволу Білгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського і ойго, гетьмана, і заселив його українськими поселенцями; тепер він прохав у царя для свого небожа жалованної „вотчинної“ грамоти. Вотчинна грамота на вікі вічниї ствердила би володіння Гадяцького полковника і про такі грамоти завжди побивалися українські старшини. Гетьман хоч і зробив вказівку на те, що й він дав дозвіл на осаду села, але він ніякої влади у Слобожанщині не мав і такого дозволу давати не міг; тим то і хотів він усе покрити царською вотчинною грамотою, хоча се „помістье“ не було ні дідівщиную, ні навіть батьківщиною сього пана власника, бо його батько й мати тільки проживали у Лебедині, але сієї маєтности там не мали. У XVIII ст. вийшов указ мати дозвіл на осажування слобід і без сього й володіння не почиталося правним. Очевисто, що явилася потреба уладнати се діло по закону. І справді у Білопольскій сотні Сумського полка у дер. Павлівці, у селах Кризі та Ворожбі поселилося без дозволу 10 великоросійських поміщікив і призвали на свої землі і поселили 53 двора українців-слобожан; українці мали тоді вільний перехід з одного місця на друге, якого не мало великоросійське поспільство (крестьянство). Сі слобожане прийшли у Сумський полк з малоросійських і задніпрянських міст та містечок, записалися у козакі, але по убожеству свойому
