жнялося од нього і сю ріжницю добре розумів й проводив на ділі Московський Розряд: помістне володіння було володінням, а не повною земельною власністью, не вітчиною; воно було улаштовано навіть у подробицях особливими правилами; старозаїмочне володиння — се була козацька земельна власність, до роспорядженя котрою центральний московський уряд не доторкався і її нічим не обмежував окрім тільки козачої війскової служби. Коли вийшла суперечка за землі Лебединськіх козаків, у Розрядному приказі не знайдено було указу про наділ четвертями слободських полковників, козаків і міщан, бо воєводи давали землю на пашні українцям взагалі, а не кожному особо. Старозаїмочні землі переходили од одного коліна до другого і у кінці XVIII ст., як побачимо далі, ними володіли унуки та правнуки тіх козаків, котрі їх получали з початку заселення по жалованних грамотах і по межевих виписах. Що ж до великоросійских помістних земель, то московський уряд не дозволяв великоросійским служилим людям навіть селитися на полкових козачих українських землях, бо те й друге землеволодіння у основі своїй і у походженню свойому були не однакові. І так дивилися на них і Розрядний і Помістний прикази: великоросійскі служилі люди були для них обивателями власної Держави, а українці — переселенцями з чужої сторони, котрим треба було дати усякі вільготи і перш усього вільну займанщину земель, яка була їх українським звичаєм, щоб вони охоче переселялися на дике поле за Московську границю. Були оселі великоросійських служ илихлюдей і у Слобожанщині, але їх наділяли землями по великоросійському помістному, а не по українському земельному праву займанщини. І коли випадково великоросійські поміщики або служилі люди оселялися на полкових українських землях, Московський центральний уряд їх звідтиля виселяв. Так було, наприклад, у суперечці за землі Білопольских українців з Путивльскими поміщиками (1682–1685 р.), коли велено було великоросійського поміщика В. Вишневського з товаришами з його деревні Павловки вислати і навіть будівлі на їх подвірьях знищити, а кріпаків перевести на їх великоросійські землі. У Ізюмському полку теж Воєнна колегія виселила з козачих земель великоросійських однодворців. Козачи землі не дозволялося продавати людям инших станів, котрі не одбували військової служби. І ось ми справді читаємо супліку на те, що у 1690 році Миропольський козак Подсененко продав свою землю, з якої одбував козачу службу, попам Безрученкам, бо се було заборонено і попи мали право володіти тільки церковними землями. Але продавати козацькі землі старшині не було заборони. І ось куплею та займанщиною козацька старшина, як ми бачимо, й утворила
