черкеска з одкидними рукавами, висока смушева шапка з суконним кольоровим верхом; за поясом на ланцюжку — ніж, у поході шабля. Черкеска була синього кольору і підбивалася галуном, шнурком або міхом. У великий парад полковники одягали зверху ще суконну керею (мантію) з пряжкою з самоцвітного каміння. Такаж одежа була і у трьох Слободських полковників. Черкески у них були ріжних кольорів: червоні, зелені, обшиті золотом і підбиті хутром.
Жіноча одежа старшинсього стану була теж українська, і вони її носили до пізніх часів. Се був кунтуш зі штофу, парчі й иньших дебелих матерій. Спід нього було видко на грудях кірсетку й спідницю з запаскою. Дома ходили у кірсетці без рукавів, у спідниці з запаскою і у вишитій українській сорочці. Були й плахти з шовку та гарусу котрі носилися на спідницях. Уся отся одежа переходила од матері до дочок, внучок та правнучок без усякої одміни фасону. Жіноцтво носило багате намисто, вінці, ожерелья.
Взагалі усе оце коштувало дуже дорого і у сьому була велика ріжниця між багатими людьми тіх і наших часів. Тоді панував ще патріархальний уклад життя; кожне господарство виробляло усе потрібне для себе, а увесь лишок йшов на майно, багате убранство та запаси. Тодішнім полковникам здавалося, що се майно не зменшиться у своєї ціні, бо воно не залежить од перемін моди, що тією одежою, яка була у скринях, будуть користуватися не тільки їх дочки, але й унучки. Але вийшло инакше: „вони не прозрівали, каже О. Я. Єфименко, що наближаються иньші часи, коли унуки виймуть самоцвітне каминнє з їх зброі, щоб украсити їм застіжку своїх французсьих черевичок, перельють свій срібляний посуд, занедбають свої парчові кунтуші, або оддадуть їх, як жертву, у церкву на ризи, або якусь иньшу церковну прикрасу“. Наближався новий економичний побут, де мода получила величезне значіннє. І ось теперь нам треба великих заходів, часу й щастя, щоб розшукати якусь злиденну частину того, що колись у безмірному числі прилюдно виставлено було у панських будинках, або сховано було в скринях. Як би зібрати тільки ті речи, які реквизовані були у трьох Харьківських полковників, то з них вийшов би український побутовий музей, котрий міг би зрівнятися з музеями — Київським, Черниговським (В. В. Тарновського) та Катеринославським (А. Н. Поля). А усі речи сих полковників пішли прахом, хоч і не було у сьому їхньої вини. А скільки прахом пішло таких же речей у других, у котрих не реквизовали маєтностей на царя! Тут вже не було вини російского правительства, а винуваті були ті землевласники, котрі не зберегли нічого з сього до наших часів, хочби на спомин
