нагадує нам весільні звичаї у предків українців — сіверян, полян. Про се нагадують і такі старі назвиська, як князь та бояре, і те що молодий їхав верхи, і те що родич і брат молодої брали за неї викуп; нагадує про се шабля і звичай проїздити через очищаючий усе зле огонь; особливо ж цікавий і старий звичай розування молодого мужа, що робила у X століттю Рогніда, роззуваючи на весіллі Володимира. Батькі сиділи на вивернутому кожусі тому, що усе мохнате було символом багацтва; символичне значіннє на весіллі мала й курка. Сьвідоцтво Каліновського про весільні звичаї слобожан підтримується й Гр. Хв. Квіткою — його „Сватанням на Гончарівці“, де описано весілля у самому Харькові на Гончарівці. Там немає вже деяких звичаїв, бо городяне, очевисто, забули вже де що. Слобожане зберегли й инші навіть ще дохристиянські звичаї, наприклад, колядування, Купалу; зберегли й христіянське ходженне зі звіздою на Різдво, щедрий вечір і иньші (ходили, наприклад на масницю з колодкою, щоб брати немов викуп з нежонатих). Були вечорниці, веснянки. Залишилася й віра у волшебство, заговори. Одна Харьківська шинкарка дістала від другої обивательки Гапки, щоб ліпше торгувати, засушену жабу. Духовне правленнє наложило на Гапку покуту: вона повинна була ходити тиждень у церкву з набитою на ноги колодкою. Білгородський єпископ Іоасаф Горленко вів сувору боротьбу проти українських народніх звичаїв і навіть проти вечерниць, хоч вони нікому ні в чім не вадили. У свойому пастирському посланію до духовенства він писав: „дізналися ми, що народ по городках та селах, зберегаючи наслідки поганства, робить „рѣли“ (себ то колиски), на котрих гойдаються на Великдень та на Петра; на Тройцю празникують якусь березу, а на різдво Івана Предтечи — купалу і вечорниці, де співають погані пісні. Се усе твориться у народі по його нерозумінню, а духовенство сього не збороняє і через се воно тепер повинно нищити у своїх парахвіях усі отсі поганські празники.
Якуж натуру і риси характера мали слобожане? Про се залишили нам свідоцтва автори Топографичного опису Харьківського нам. 1785 й 1788 р., Статистичного обзору Слоб. Укр. Губ. (30 років XIX ст.), Гр. Хв. Квітка (1841 р.), Мочульский (1850 р.), Філарет (1852 р.). Перший автор оповідає про прихильність слобожан до церкви: в відносинах до начальства вони були слух'яні, коли з ними поводилися ласкаво; а як строго, то хоч і покарялися, але з обуренням. Розбишатцтва бували, але рідко з душегубсьтвом. І справді, здається, що у натурі слобожанина була якась мягкість мирного селянина. Навіть народних бунтів в слободській Україні окрім
