оповідає, що тоді козацтво поосажувало слободи на московських грунтах в Слобідчині — і от від того часу стали осажуватися Суми, Лебедин, Харьків, Охтирка і усі слободи козацьким народом. Друге переселення було у 1659 році; але найзначнійше в тяжкі часи руїни — в гетьманство Брюховецького, Многогрішного й Самойловича — в 1663–1687 р.р., коли гетьманом в правобережжі був Дорошенко і усе правобережжа обернулося в пустиню. Грабянка оповідає, що мешканці правобережья поселилися на безлюдних великоросійських землях до самісінького Дону і заснували багацько міст та слобід. Як тільки, бувало, стане не переливки нашим людям — підіймаються усім селом з семействами та збіжжам, яке можно ухопити, — і ідуть світ за очі, не знаючи навіть, куди простувати. І вони йшли на мандрівку. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, прочане палили своі хати і усякі будівлі, щоб вони не залишалися в нащадок ворогам. Не легко було народові кидати свою благодатну краіну, але й нові місця Слобожанщини теж вабили до себе переселенців своіми самородними багацтвами. І ось залунала весела пісня:
Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами козаками на Украйну, на слободу,
На Украйні всього много — і паші, і браги,
Не стоять там вражі ляхі, козацькії враги;
На Украйні суха риба із шапраном:
Будеш жити з козаком, як з паном,
А у Польщі суха риба із водою:
Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.
Але й тоді, як співали такі пісні, каже М. Хв. Сумцов, важко було людям покидати старі батьківські місця, сум брав за далеку дорогу, а в нових місцях, хоч і гарних, сходила гірка думка про тих, що зосталися в далекім старім краю, про тамошню родину. Такі почуття відбилися в деяких піснях, як брат пише лист сестрі і питає її, чи привикла вона жити на Вкраїні, а сестра відмовляє:
Ой брате, мій брате, треба привикати:
Од роду далеко, ніким наказати.
В одній цікавій пісні описаний настрій, з яким наші люди йшли в Слобідчину і що було у них на думці.
|
Та не спав я нічку не одную, |
