самі, звісно, міцно трималися за свої уряди, бо не могли піднятися до загальних громадських інтересів усього народа. І ось виходило, що талановитий Дорошенко увійшов у звязок і творив дуже вадливу за для народа і супротивну йому спілку то з Польщою, то з Кримським ханом, то з Турецьким султаном, котра знищила країну і обернула її в руїну. У 1667 році Москва умовилася з Польщою в Андрусові, щоб повернути Польщі усю правобережну Україну і тільки Київ і то на два роки мусив лишитися за Москвою. І од того часу, каже літопись, „встали шатости на Україні“. Український нарід не міг згодитися ні з тим, щоб його власне живе тіло дипломати разрізали на дві частини, ні з тим, щоб жити за татарином та турком. І се дуже голосно і яскраво висловив народний ватажок, отаман запорожський Іван Сірко. „Я, казав він, ляхів недруг; ляхи — пани; вони нищили нашу волю, пригнічували паш православний нарід; але й татарва не наші друзі, а іще гірші ворогі. Ляхи наш у худобу їдять, а татари пьють нашу кров. Подивіться навкруги: орда сплюндрувала наші домівки, нашими дітьми і жінками заповнила свої кочовища. А скільки вона нашого козацького народу у неволю запродала на галери і скільки його порубала! З бусурманами нам треба воювати; сам Бог наказує нам напасти на ворога й помститися за зневагу ймення Христового, за спалені церкви, за поруги святощів“. І справді орда, котру поставив Дорошенко на зімовлю в У країні, повстала проти нього і вернулася до дому у Крим, захопивши з собою у полон селян. А коли Дорошенко пожалівся турецькому султанові, той повернув се у жарт і йому нікого з бранців не вернули: „кого узято, каже Самовидець, пропав, хіба кого викуплено“. Справедливо промовив Сірко про наругу святощів, бо справді, образами гатили вулиці й болота; з церков і дзвіниць поздіймали усі хрести і дзвони. „Не заболіло, каже Самовидець, серце його (Дорошенка) од такого безчестія образів Божіїх за для його несчасливого дочасного гетьманства“. Син гетьмана Самойловича за татарський напад на лівобережжа сплюндрував остатні міста правобережчини, а населення його силомиць перевів у Гетьманщину. І народ довго ще пам'ятав про цей „згон“, як його називає Самовидець. Правобережна Україна тепер зовсім запустіла. По Бахчісарайській умові вона і повинна була залишитися безлюдною пустинею. Такою пустинею й бачив її у 1705 році літописець Величко: „Видѣх на разных там мѣстцах много костей человѣческих, сухих и нагих, только небо покров себѣ имущих и рекох в умѣ — кто суть сія? Насмотрѣвшися поболѣх сердцем и душою, яко красная и всякими благами прежде изобиловшая земля и отчизна наша Україна
